Тамара Іванівна, Запоріжжя

...у №4/2013 «Вера и Жизнь», на сторінці 20, прочитала під фото, де В. Цорн і друзі, знайому адресу. Я тричі їздила до чоловіка на побачення – потяг «Москва – Саранськ», виходила на станції Потона, а там вузькоколійка по таборам.

Вітаю Вас,
Улюблені Господом труженики на Ниві Божій. Пише Вам сестра Тамара Іванівна, багаторічний передплатник журналу «Вера и Жизнь», «Тропинка», «Менора». «Меноры», на превеликий жаль, давно немає, а «Тропинку» виписує вже не онукам, а правнукам на їх адресу. Отримала від місії і подарунки: книги М. Водневського, В. Цорна, Х. Рой, В. Кушнір. Щиро дякую за доброту і милосердя.
А тепер про себе: живу за ще більшої міцності, маю 90 років.
До Господа з чоловіком прийшли у 1949 р. Чоловік був військовим, кадровий офіцер, війну почав у Фінляндії та пройшов усю Вітчизняну. До його батьків приїхали в 1947 р., батько його був служителем. У них збиралися віруючі. Вперше побачила Біблію, читала її як історичну книгу, ставила питання. І так, наїздами, ми приїздили до батьків, і посіяні зерна дали сходи у 1949 р. Ми з чоловіком покаялися, і його батько вночі, в якомусь іншому селі, надали нам хрещення. Ми поїхали за місцем служби чоловіка у військову частину. Остання була на Курильських островах. Повернувшись, чоловік подав рапорт на звільнення. Хоча його умовляли залишитися, адже за ним не було зауважень, та він наполіг. І в 1954 р. ми приїхали до його батьків у село на Запоріжжі. Чоловік поїхав у Запоріжжя, влаштувався на роботу. Квартир не було, але йому запропонували наділ землі, і ми почали будівництво у 1955 р.
У 1956 р. у нас уже почали збиратися віруючі, а в квітні 1957 року було арештовано групу братів, серед них і мій чоловік. Суд був закритий, дали всім 10 років із конфіскацією, і 5 років позбавлення прав. Я влаштувалася на дуже важку фізично роботу. Через мої руки за добу проходило 20 тонн цегли. Треба було годувати дітей 9, 7 років і 8 місяців. Чому я вам про це пишу? А тому що у №4/2013 «Вера и Жизнь», на сторінці 20, прочитала під фото, де В. Цорн і друзі, знайому адресу. Я тричі їздила до чоловіка на побачення – потяг «Москва – Саранськ», виходила на станції Потона, а там вузькоколійка по таборам. Їздив один раз мій старший син. Після ФЗО і першої зарплати поїхав до тата. І на зворотній дорозі, коли він брав квиток, у нього вкрали валізу, але квиток уже був куплени, і він три доби їхав додому голодний. Натомість він бачив тата три години... можна багато згадувати, та час іде. Вже 8 років немає мого чоловіка, живу в нашому домі з дочкою (1956 р.), а та дочка, що привезли з Курил, померла в 1956 р. Від медичної помилки лікаря, нам пропонували судитися, чоловік ще був вдома, але ми не захотіли. А потім, коли братів судили, то була стаття в газеті «Раскрыта антисоветская группа» і про нашу дівчинку написали, що ми її не лікували...
Тож, спогадів багато. Живу і дякую Богу за кожний прожитий день. Ці слова мені завжди казав онук Анатолій, коли йшов вранці на роботу, і ще додавав «Бог Вас любить і ми теж». Він загинув у ДТП 30/12/2010. Йому було 27 років, і він із 14 славив Господа. Пробачте мені, що я так багато написала, просто прочитавши оповідання «Близко при дверях» я згадала всі ті переживання, які терпіли в школі та на вулиці. Мене на роботі за очі називали богомолкою. Напевне це хороше ім’я. Я ніколи не ображалася...

Бажаю рясних благословінь у вашому труді на ниві Божій. Бережи вас Бог!
с. Тамара Іванівна

Молитися про місію

    Журнали для незаможних

    Ми розглядаємо наші журнали, як місіонерів, які йдуть до осель тих людей, з якими ми можемо ніколи й не зустрітися особисто... Скрутне фінансове становище в Україні позбавило багатьох людей можливості покривати поштові витрати на розсилку журналів, що складає 20 $ на рік. Тому, завдяки Вашому пожертвуванню, ми не залишимо без духовної підтримки 500 сімей, багато з яких ще не прийняли Ісуса, як свого Спасителя і Бога. Але ми віримо, що Господь торкається їхніх сердець і через наші журнали.